УЗБЕКИСТАН
Республіка Узбекистан
Площа: 447,4 тис. км2.
Чисельність населення: 23,5 млн. чоловік (1996).
Державна мова: узбецький.
Столиця: Ташкент (2,1 млн. жителів, 1996).
Державне свято: День незалежності (1 вересня 1991 р.).
Грошова одиниця: сум.
Член ООН з 1992 р., ОБСЄ – з 1992 р., СНД – з 1991 р.
Розташований у центральній частині Середньої Азії. На півночі граничить із Казахстаном, на захід^-заходові-заходу-південно-заході — з Туркменістаном, на сході — з Киргизстаном і Таджикистаном, на півдні — з Афганістаном. Загальна довжина границь — близько 5300 км. Узбекистан займає великі простори — від плато Устюрт на заході до відрогів Тянь-Шаню й Памиро-Алтаю на сході.
Узбекистан — багатонаціональна республіка. Основну частину населення становлять узбеки (більш 71%). В антропологічнім відношенні це народ змішаного походження. Узбеки ставляться до південних європеоїдів Середньоазіатського межиріччя. Разом з тим у їхньому формуванні прослідковується сильний монголоїдний вплив. Літературна узбецька мова належить до карлукской групі західної галузей тюркських мов. Розмовна мова має безліч різних діалектів. В узбецькій мові зберігся глибокий історичний зв’язок з таджицькою мовою, яка проявляється у фонетику, синтаксисі й особливо в лексиці. Таджицьку-узбецько-таджицька двомовність, що широко існувала в минулому, має місце й сьогодні в районах змішаного розселення цих народів — у Самарканді й Бухарі. У Каракалпакстане проживають тюркомовні каракалпаки, мова яких ставиться до кипчакской групі тюркських мов.
В Узбекистані проживають представники й інших тюркомовних народів: казахи (4,1%), киргизи, туркмени, уйгури, а також татари. Крім цього в республіці є більша громада таджиків, що говорять іранською мовою (4,7%). Помітну частину населення становлять росіяни й російськомовні народи, загальна чисельність яких — близько 16% усього населення республіки. Тут живуть також корейці, араби, середньоазіатські цигани і євреї, німці й багато інші. Населення Узбекистану збільшується швидкими темпами. За 1920 — 1990 рр. його чисельність виросла майже в 6 раз. Цей показник — результат високої народжуваності, що й знижувався в XX в. смертності. Більшість родин в Узбекистані — багатодітні; середній розмір родини — близько 7 людей. Певну роль у росту чисельності населення донедавна відіграв приплив трудових ресурсів з Росії, України, Білорусії.
Ташкент — столиця Республіки Узбекистан. Розташований на північний сході республіки, у середній частині Чирчик-Ангренского оазису. Це один з найдавніших міст Середньої Азії. Його історія нараховує більш 2 тис. років. У різні періоди він називався Чач, Шаш, Бин-Кет. Уперше назва «Ташкент» («Місто каменів, кам’яне місто») зустрічається в XI в. Місто виникло в густонаселеній долині на границі проживання осілих і кочових племен як торговий центр. Ще на початку XIX в. Ташкент мав вигляд типового східного міста: низькі глинобитні будинки із плоскими дахами, вузькі вулиці, над якими піднімалися куполи мечетей і медресе. Зміни почалися в другій половині XIX в., коли місто стало центром Туркестанського краю. У Ташкенті виріс так званий «російське місто» із прямими широкими вулицями, парками й будинками, побудованими в європейському стилі. В XX в. місто зовсім перетворило. Його населення виросло більш ніж в 10 раз. З’явилися промислові підприємства. Сучасний Ташкент — великий залізничний вузол, центр густої мережі автомобільних і повітряних шляхів. У місті є метро із прекрасними, художньо оформленими станціями. В 1966 р. Ташкент пережив сильний землетрус, який зруйнував значну частину міста. Завдяки допомозі всіх республік СРСР Ташкент за короткий строк був не просто відновлений, а фактично побудований заново. З’явилися центральний проспект Леніна (нині — проспект Незалежності), нові мікрорайони Чилонзар, Юнусабад, Каракамиш, Карасу й ін. У місті збереглися пам’ятники старовини, серед яких виділяються архітектурні спорудження, побудовані в XV — XVI ст.: медресе мусульманського містика Ходжа Ахрара, медресе правителя Юнус-Хана, медресе Кукальдоша, мавзолей мусульманського богослова Каффаля Шаши, мавзолей предка Ходжа Ахрара — Шейх-Антаура й ін. У пригороді Ташкента перебуває архітектурний комплекс, який був закладений ще Тимуром на честь святого Занги-Ата. Сьогодні Ташкент — великий культурний і науковий центр. Тут є безліч музеїв, театрів, кінотеатрів, бібліотек, наукових установ Академії наук і навчальних закладів.
Бухара — один з найстарших міст Середньої Азії, що має більш ніж 2000-літню історію. Місто розташоване в низов’ях ріки Зеравшан, на каналі Шахруд, і є центром густонаселеного оазису. Бухара була столицею одного із согдийских князівств. У другій половині I тис., після арабського завоювання, місто стало столицею держави Саманидов. У затяжній суперечці із Самаркандом за право називатися головним центром Середньої Азії перемогла Бухара, яка в XVI — XIX ст. була столицею держав Шейбани-Дов, Аштарханидов і, нарешті, Бухарського емірату. Бухара — воістину місто-музей, відомий на увесь світ своїми архітектурними шедеврами — численними мечетями, медресе, мавзолеями. У центрі міста піднімається прадавня цитадель («Арк»), що служила міцністю й замком для місцевих правителів. Недалеко перебуває мавзолей еміра з династії Саманидов Исмаила Саманид (? – 907) – прекрасно збережений пам’ятник архітектури X в., який відрізняється простотою композиції й разом з тим різноманітністю приймань декору. Особливе місце в обличчі міста займає побудований в XII в. мінарет Напувай-Калян («Великий») висотою 50 м. Це найвищий з відомих архітектурних пам’ятників Середньої Азії. Над старим містом піднімаються куполи медресе Улугбека (XV в.), медресе мусульманського богослова Мир-Араба (XVI в.), медресе Кукальдоша (XVI в.), медресе правителя Абдуллахана (XVI в.) і ін. Бухара славиться своєю історією. Тут був один з основних центрів мусульманської культури. У Бухарі жили й творили видатні люди – засновник перської поезії Рудаки (IX – X ст.), творець поеми «Шахнаме» Фірдоусі (X — XI ст.), учений-енциклопедист і лікар Ибн Сина (X — XI ст.).
Термез розташований на правом бережу Амудар’ї, при впаданні в неї ріки Сурхандарьи. Це самий «жаркий» місто Середньої Азії: тут був зареєстрований абсолютний максимум температур +49,5° С. Найбільший річковий порт на Амудар’ї, через нього здійснюються торговельні операції з Афганістаном. Термез — один із самих прадавніх міст регіону. У стародавності він був відомий під іменем Тарамастха («Місце на іншому березі»). Підстава міста приписується Олександру Македонському. Термез протягом тривалої історії не раз зазнав спустошливим навалам і руйнуванням. Проте в місті збереглися деякі пам’ятники, наприклад мавзолей мусульманського богослова Хаким аль-термизи (IX в.). На околицях міста перебуває ансамбль мавзолеїв Султан-Саадат (XI – XVII ст.).
Фергана розташована на півдні Ферганської долини, центральної її частини. Місто виникло наприкінці XIX в., після завоювання Кокандского ханства росіянами. Первісна назва — Новий Маргелан, оскільки був побудований недалеко від прадавнього ферганського міста Маргелан. На початку XX в. місто було перейменовано в Скобелєв, по імені російського полководця, завойовника Середньої Азії. В 1924 р. став називатися Фергана. Це справжнє місто-сад: величезні вікові верби, чинари, тополі, замикаючись своїми кронами, перетворюють вулиці в мальовничі алеї. Сьогодні Фергана — великий промисловий і культурний центр.
Нукус — столиця Республіки Каракалпакстан. Розташований у південній частині дельти Амудар’ї, серед піщаних просторів. Нукус — сучасне місто із прямими, широкими вулицями, забудованими гарними будинками. У місті діють підприємства легкої й харчової промисловості, а також юртовой-лочний комбінат. У Нукусі перебуває філія Академії наук Республіки Узбекистан.
Самарканд — один з найдавніших міст миру, якому не менш 2500 років. Місто розташоване в лівобережній частині середнього плину ріки Зеравшан, у самому центрі Республіки Узбекистан. У стародавності він був столицею могутньої держави Согд. При в’їзді в місто збереглися руїни Афраси-Аба, де перебувало прадавнє місто Мараканда, з назвою якого зв’язують середньоазіатські походи Олександра Македонського. У другій половині XIV в. Самарканд став столицею великої імперії Тимура (Тамерлана), найбільшим торговельним і культурним центром. Ця епоха залишила найбільш значні сліди в історико-архітектурнім обличчі міста. ДО XIV — XVII ст. ставляться будівлі площі Регистан із трьома медресе, некрополь Шахи-Зинда з унікальними зразками глазурного декору, грандіозне спорудження соборної мечеті Биби-Ханим і, нарешті, знаменитий Гур-Емір — мавзолей-усипальниця Тимура й Тимуридов (1403 – 1404) – восьмигранник з найкрасивішим ребристим куполом зеленувато-блакитного кольору. У північно-східній частині міста археологом В. Л. Вяткиним в 1908 р. виявлені залишки знаменитої обсерваторії М. Улугбека (1394 – 1449), онука Тимура, мудрого правителя й відомого вченого. Це була одна з найбільш значних обсерваторій середньовіччя (побудовано в 1428 – 1429 рр.). Улугбек з великою точністю визначив положення 1018 зірок і виклав теоретичні основи астрономії. Убитий за наказом сина, а обсерваторія була зруйнована. Сучасний Самарканд – упоряджене місто. У ньому безліч парків і скверів. Місто стало одним з важливих центрів культури Узбекистану: університет, інші навчальні заклади, наукові установи, оперний і драматичний театри, численні музеї.
Один із прадавніх міст Середньої Азії — Хіва. Розташований на північно-заході Узбекистану, у великому землеробському оазисі Хорезм. Перше згадування про Хіву ставиться до X в. В XVII — початку XIX в. Хіва була столицею Хівинського ханства й важливим центром культурному життя. У цьому величезному архітектурному заповіднику добре збереглися численні мечеті, мавзолеї, медресе. Найбільш примітні цитадель Куня-Арк, залишки палацу Таш-Хаули, мавзолей Пахлавана Махмуда (XVII в.), медресе правителя Аллакулихана, мінарет Ходжі Ісламу й інші пам’ятники старовини. Хіва є центром сучасних кустарно-художніх промислів. Вона славиться різьбярами по дереву й каменю, ювелірами, граверами, ковроделами.
Більша частина території Узбекистану – Туранська горбкувата рівнина, на півночі країни — пустеля Кизилкум — одна з найбільших пустель Азії (300 тис. км.кв.). Найбільша внутрішня водойма — Аральське море. Найбільші ріки — Амудар’я й Сирдарья. Багато штучних озер-водоймищ. Самі родючі й багатонаселені райони — Ферганська, Зеравшанська, рирчик-Ангренська долини. Клімат — жаркий, континентальний, посушливий. Середня температура січня від – 10° С на півночі до +2…+3°С на півдні. Середня температура липня +30° С. Більша частина дощів випадає навесні й узимку. Флора Узбекистану нараховує близько 3700 видів рослин, не менш 20% з них більше ніде не зустрічається. Настільки ж багата фауна республіки.
Народна культура Узбекистану — сплав найрізноманітніших традицій. У неї внесли свій внесок прадавні іранські народи, пізніше — сторонні тюркські племена, потім араби, китайці й росіяни. Узбеки й інші жителі республіки дотепер дотримуються багатьох традицій, що сходять до минулого. Так, вони відзначають 22 березня Новий рік (Навруз), мусульманські свята Руза-Хайит і Курбан-Хайит. Урочисто, при великім скупченні народу святкуються народження дітей, весілля, інші події в житті людини. До нинішнього часу для узбецького житла, особливо в сільській місцевості, характерно майже повна відсутність меблів. Сидять на підлозі, на розстелені уздовж стін ватяних ковдрах. При прийманні їжі розстеляють скатертина або ставлять низький стіл. Їжа узбеків складається з рослинних, молочних і м’ясних продуктів. Хліб сільські жителі печуть в особливої печі. Саме улюблене блюдо — плов. Традиційні елементи костюма найкраще збереглися в жіночому одязі, який складається із шаровар і яскравих платтів туникообразного покрою. Чоловіка обов’язково носять тюбетейки, по святах — халати.
Важливу роль в історії Узбекистану відіграли різні релігії. Учені вважають, що в Хорезмі народився й проповідував засновник зороастризму — Заратуштра ( 1-я половина I тис. до н.е.), який склав найдавнішу частину релігійних текстів «Авести». На початку I тис. у південних областях Узбекистану поширився буддизм. Протягом усього I тис. у ряді міст існували християнські громади. В VII — VIII ст. регіон був завойований арабами, після чого пануючою релігією місцевого населення стає іслам. Віруючі узбеки, таджики, казахи, киргизи, туркмени й інші народностей сучасного Узбекистану в переважній більшості мусульмани-суніти ханифитского користі.
Узбекистан – республіка. Президент – глава держави й виконавчої влади. Законодавча влада належить парламенту — Верховним зборам (Олий Маджлис).