ЕФІОПІЯ
Федеративна Демократична Республіка Ефіопія
Площа: 1,1 млн. км2.
Чисельність населення: близько 60 млн. чоловік (1999).
Державна мова: амхарський.
Столиця: Аддис-Абеба ( близько 2,5 млн. жителів, 1999).
Державне свято: День Волі (28 — 29 травня, з 1991 р.).
Грошова одиниця: бир.
Член ООН з 1945 р., ОАЕ й ін.
Держава розташована на Ефіопськім нагір’ї, оточеному рівнинами. Скидна долина як би розсікає його. Граничить із Эрітреей і Джібуті на північний сході, із Сомалі — на сході й південно-сході, з Кенією — на південно-заході й Суданом — на заході. Виходу до моря не має. Найвища вершина — Рас-Дашан (4620 м). Найбільше озеро — Тана, тут бере початок ріка Аббай (Блакитний Нил).
Зрошуване мусонними дощами Ефіопське нагір’я — оазис серед пустель. Північ і схід нагір’я — єдина в Тропічній Африці прадавня область орного землеробства, місцями зі штучним зрошенням. У другій половині XX в. почали вирощувати чай, тропічні фрукти, кавуни, дині, помідори, картоплю, виноград.
Єдина залізниця зв’язує Аддис-Абебу з портом Джібуті. Основний вид транспорту — автомобільний, на другому місці — повітряний.
Близько половини населення належить до ефіосемітським народам, деяким менше — до кушитським і омотським.
Самий численний з эфиосемитских народів — амхарці ( близько 20 млн. чоловік). Вони живуть у північній частині (округ Амхара), а також у всіх містах, включаючи Аддис-Абебу. Амхарська мова — найбільше літературно розвитий з мов Ефіопії. Другий по чисельності ефіосемитський народ — тиграйці ( близько 6 млн. чоловік). Вони населяють округ Ти-Грай на півночі країни й сусідню частину Ерітреї. Багато тиграйців живе в Аддис-Абебі й інших містах. Народ гураге ( близько 1 млн. чоловік), культурно близький до амхарському, сконцентрований до півдня від столичного району. Гураге говорять на дві близькорідних мовах, що розпадаються на багато діалектів. Харарі ( близько 40 тис. чоловік) живуть у місті Харер, де становлять ядро населення. Цей маленький народ відрізняється загальною грамотністю. Багато хто з них говорять кількома мовами: харарською, амхарською, арабською й ін. Амхарці, тиграйці й харарі мали в минулому розвинені феодальні суспільства й уже давно зложилися в народності. На їхніх мовах ще до XX в. існувала писемність. Оромо ( понад 22 млн. чоловік) — самий численний з народів Ефіопії й кушитських народів. В основному оромо зосереджені в однойменному окрузі, але територіальні групи цього народу розкидані в різних районах Ефіопії, заселених ними ще в XVI в. На півночі більшість із них — селяни-орачі, на півдні — кочівники або напівкочівники: розлучають овець, кіз, велика рогата худоба, верблюдів або ослів. Серед цієї частини оромо зберігся розподіл на племена (в XIX в. — близько 100), а також залишився такий прадавній суспільний інститут, як організація однолітків по поколіннях (не обов’язково одного віку): кожні 8 років одного разу зорганізована група однолітків переходить на новий соціальний щабель (система гада). На щаблі неодружених воїнів група встановлює закони племені, бере активну участь у керуванні, є ударною військовою силою; на більш високому щаблі — заводить родини й сімейні господарства, на наступної — формує рада старійшин і т.д. У системі керування племенем свою роль відіграють і вожді-жерці, і чаклуни. Поза цією системою — нижчі касти.
Другий по чисельності кушитский народ Ефіопії й Північно-Східної Африки в цілому — сомалійці ( близько 1,5 млн. чоловік тільки в Ефіопії), живуть в основному на південно-сході; близькорідні їм по мові й культурі афары ( близько 1 млн. чоловік) — на сході, у пустелях і напівпустелях. Лише нечисленні групи кушитських народів займаються кочовим і напівкочовим скотарством і розлучають верблюдів. Більшість із них поєднують скотарство із землеробством і ведуть осілий спосіб життя. Осілими хліборобами є й кушитські етноси групи сідамо (властиво сідамо, камбата, тімбаро, алаба, хадья й інші, загальною чисельністю близько 0,7 млн. чоловік), а також консо ( понад 100 тис. чоловік). Їм близькі по культурі, суспільному ладі й релігії омотські народи (валяйта, куло, конта, гофа, кафу, гіміра й ін.). У віддаленому минулому кушитські народи населяли й північ. Тепер там окремими острівцями серед амхарцев і тыграйцев збереглися групи агау, а також фалаша — ефіопські иудаїсти, багато з яких виїхали в Ізраїль.
Широко поширені касти — касти ремісників (наприклад, ковалів, дружини яких — виробляют горщики), касти шкіряників, касти мисливців і рибалок (хоча самі ефіопи в основному не їдять ні риби, ні м’яса диких тварин), касти музикантів і розповідачів казок.
Незважаючи на всі відмінності між окремими народами, Ефіопія й Ерітрея утворюють культурну спільність. Наприклад, у більшості ефіопів — подібний національний костюм: характерна форма штанів, сорочок, пояс і шамма — подоба римської тоги.
Оригінальна загальноефіопська кухня: гострі соуси, сире парне м’ясо, більші коржі із пшеничної й теффовой борошна, домашнє пиво й медовуха.
Прадавні свята річного циклу — загальні для різних народів Ефіопії: їх відзначають і християни, і язичники, і навіть частина мусульман. Так, кінець сезону більших дощів (у вересні), коли зацвітає жовтими квітами особливий чагарник, відзначається таким загальним святом. Після церковного богослужіння споруджуються багаття на площах, люди співають і танцюють із ефіопськими свічами в руках. Ці свічі — довгі (більше метра) сплетені ґноти, просочені воском. І чагарник, і свято на всіх мовах Ефіопії називається «мескель» («хрест»). Популярне свято водосвяття святкується в джерел. Ефіопський календар — дуже прадавній і загальний у різних народів Ефіопії (у мусульман він співіснує з місячним ісламським календарем); він той же, що й у єгипетських коптів, але тільки назви місяців — оригінальні.
У порівнянні з арабськими країнами й Сомалі суспільна культура народів Ефіопії відрізняється більшою волею вдач.
Найбільше місто, головний центр утвору, науки й культури Аддис-Абеба (буквально «Нова квітка») був заснований в 1884 г. Від перших 50 років історії міста збереглися кілька кам’яних будинків, у тому числі старий імператорський палац, грецька, вірменська, стара католицька церкви, будівлі російських інженерів: старе посольство Росії російська церква, що була, один з мостів. Більша частина міських будинків побудована в 60 — 90-е рр. XX в. Основні магістралі — широкі проспекти із сучасними кварталами. У деяких будівлях відбиті прадавні ефіопські архітектурні елементи. За фасадом проспектів — небруковані вулички з одноповерхових мазанок, де бродять кури й кози. Тут їжу готовлять у дворах або прямо на вулиці, розпалюючи багаття з евкаліптових дров, які доставляють в’язками, нав’ючивши на ослів. Більшість жителів Аддис-Абеби — учорашні селяни або їх діти, вихідці із усіх етносів. Тут перебувають університет, наукові інститути, музеї, бібліотеки, театри, кінотеатри, штаб-квартира ОАЕ, Будинок Африки. У місті й околицях багато церков різних конфесій, мечеті, кілька госпіталів і клінік і найбільший в Африці базар «Маркадо», де можна купити все — від монет Аксума й імператорів Менеліка й Хайле Селассіє до відеотехніки. Аддис-Абеба — найбільший в Ефіопії центр промисловості (харчовий, текстильної, швейної, шкіряної, будівельної).
Харер ( близько 40 тис. жителів) в XVI — XIX ст. був столицею мусульманської держави. Оточена стіною стара частина міста — типове мусульманське місто. Серед визначний пам’яток — колишня мечеть, перетворена в XIX в. у церкву, католицький собор, будинок французького поета А. Рембо.
Дірі-дауа ( близько 120 тис. жителів) — транспортний вузол, центр торгівлі й промисловості (текстильної, харчовий). У місті — залізничні майстерні.
Гондер ( близько 100 тис. жителів) — до півночі від озера Тана. Був в 1636 — 1868 рр. столицею Ефіопії, тепер головне місто округу Амхара, центр харчової промисловості.
Бахр-дарунок — центр харчової, текстильної, марганцевої промисловості, розташований до півдня від озера Тана. До півдня й сходу від Аддис-Абеби перебувають промислові міста Акаки. Моджо (текстильна промисловість), Уонджи (паперово-картонна), Назрет, або Адама (тракторозбиральна). Усі вони тісно зв’язані зі столицею Ефіопії.
Природа винятково різноманітна — від засніжених узимку гір до жаркої кам’янистої пустелі Афар. Нагір’я займає 1/3 країни (1500 – 2500 м).
Характерні амба — столові гори із плоскими вершинами й стрімкими схилами. Клімат — субекваторіальний. Кількість опадів — від 150 – 600 до 1500 – 1800 мм у рік. Середньомісячна температура + 13…+35° С. У горах південно-заходу — самий вологий в Ефіопії клімат. Тут під високими пальмами, маслинами, фіговими й іншими деревами ростуть дикі кавові деревця. Більше половини території — савани й напівпустелі. Достаток дикоростучих квітів. Фауна надзвичайно багата. Крім звичайних для Африки видів тварин є й ендемічні: зебра Греві, кілька видів мавп, семенська лисиця, дикий сомалійський осел і ін.
B I тисячоріччі до н.е. на північ Ефіопії переселилися народи південно-аравійської цивілізації, була створена держава. В I — VIII ст. тут квітнуло Аксумське царство (християнське — із середини IV — VI в.). Пізніше в Ефіопії зложилася система християнських, мусульманських, іудаїстських і інших держав на чолі із християнським імператором. В XIX в. Ефіопська імперія відстояла свою незалежність, але в 1936 — 1941 рр. була захоплена Італією. В 1942 — 1974 рр. на території Ефіопії — абсолютна монархія, в 1974 — 1991 рр. був установлений комуністичний режим.
Ефіопська ортодоксальна церква існує із середини IV в. У неї своя священна мова — геэз ( давньоефіопський), свої святі, особливі свята, своєрідна церковна архітектура. Незвичайно й те, що в церквах виконують обряди під музику й акомпанемент барабанів. Ефіопський іслам також оригінальний: представлено три галузі суннізма, є свої місця паломництва. Близько половини населення — християни (у більшості — парафіяни ефіопської православної церкви). Близько 45% — мусульмани-суніти.
Численні пам’ятники усесвітньо-історичного значення перебувають в Аксумі — головному релігійному центрі християнської Ефіопії. Серед них — стели з написами пануючи Езани (IV в.), найвищі у світі обеліски, виточені у формі багатоповерхових палаців, прадавня цистерна, собор гробниці царів. В окрузі Тиграй збереглися ранньосередньовічні церкви, у тому числі печерні; південніше, у Лалибелє, — 11 монолітних церков (близько XII в.), у Гондері — імператорські палаци й церкви XVII — XVIII ст. Місця паломництва — стародавні монастирі в Тиграї, на берегах озер Тана й Хайк, а в центральній і південній Ефіопії — монастирі, пов’язані з іменем святого Теклє-Хайманота. Харер знаменитий пам’ятниками ісламської цивілізації. Прадавні скульптури (починаючи із середини I тис. до н.е.), виробу із бронзи, ікони й рукописні книги з мініатюрами зберігаються в музеях і бібліотеках Аддис-Абеби й у стародавніх монастирях.
Ефіопія — федеративна республіка із двопалатним парламентом і президентом, наділеним великими повноваженнями. Складається з 10 національних округів і міст федерального підпорядкування — Аддис-Абеби й Дірі-Дауа.